Станіслава (55)

25 квітня 2022 року, Братислава.  60 день війни.

 Їй подобається культура, вона любить ходити в музеї та галереї. Вона також робить це і в Братиславі. Це допомагає їй на мить забути, втекти від реальності, яка так болюче ранить. За матеріальною допомогою не зверталася, каже, що є ті, кому ця допомога потрібна більше, ніж їй. Вона виглядає сильною і сміливою. Проте ніхто не бачить, як болить душа. Ми дізнаємось про почуття та страхи людей лише тоді, коли вони можуть говорити про них, коли відкривають нам свої серця і коли нам вдається завоювати їхню довіру. Про психічні проблеми говорити непросто. Війна залишить шрами на душі кожного Українця. У всіх матерів, дітей, старих, тих, хто воював, а також тих, хто втік за кордон перед війною.

“Я родом з Києва. Працювала у школі, там спілкувалася українською з учнями та колегами.  Розмовляли російською і вдома, і поза школою, і ніхто не дорікав мені, що я розмовляю мовою ворога. росіяни кажуть, що проводять спецоперацію в Україні для порятунку російськомовного населення, якому ніхто не погрожував. Нас хочуть вбити лише тому, що хтось говорить Українською”.

“Я хотіла би повернутися до Києва. У мене там чоловік, він в територіальній обороні міста. Каже мені, що дуже сумує за мною.  Коли йому вдається повернутися додому, він потрапляє в порожню квартиру, де там його ніхто не чекає. На щастя, в Києві зараз ситуація спокійна, а от в Одесі, де маю 25-річного сина, чи в Кіровограді, де живе моя свекруха, обстріли – часті.  Немає жодного місця в Україні, яке б не постраждало. Деякі місця постраждали менше, інші значно більше. Вчора показали, як бомбардували залізничні станції в центральній Україні. Я не знаю, хто може це зупинити. Ми віримо, що Бог, якесь чудо, політики нам допоможуть.  Одна людина більше не може. Тільки сам путін, але я в це не вірю. Не вірю, що він людина.  Не розумію, що ми зробили, щоб заслужити таку “честь” боротьби з темрявою. Я хочу вірити, що ми будемо кращими і Бог посилає нам лише ті випробовування, які ми можемо витримати. Що це наша місія. Інакше жити не можна. Ми повинні вірити в перемогу, в те, що світло переможе морок, і війна закінчиться. Навіщо нам жити і не вірити? Дуже важливо, щоб світ підтримував нас. Я щаслива, коли гуляю Братиславою і бачу всюди Українські прапори”.

“Перші дні в Києві були жахливими. Я прокинулася від звуків вибухів о пів на четверту ранку. Не розуміючи, що відбувається. Мій чоловік скочив з ліжка і закричав “це тут”!  Він одразу знав, що відбувається. Тому швидко зібрався і пішов. Я весь тиждень ховалася з нашим собакою в бомбосховищах, укриттях. Щодня я приходила додому, щоб погодувати кота, коли надворі було світло. У мене не було переносної клітки для неї. Ті 45 хвилин по дорозі додому і назад в укриття були найгіршими моментами, повними страху. Я чула біля себе постріли, бачила вибухи. На кожному розі я боялася, що хтось направить на мене автомат Калашникова і застрелить. Вдома я нагодувала кота, почистила зуби, зварила каву, взяла щось поїсти і пішла назад у темряву. Нам не вмикали ввечері світла, ми навіть поговорити не могли, щоб вони (росіяни) нас не знайшли”.

“Я покинула бомбосховище, коли російські війська намагалися потрапити до Києва. Бій точився лише за дві вулиці від мене. Я була настільки злякана і паралізована страхом, що не могла піднятися з ліжка. Розуміла, що сама точно не впораюся з наступною ніччю, мушу бути з іншими людьми і десь там, де б не стріляли. Тиждень, проведений у бомбосховищі, вичавив з мене всі сили. Я думала, що мені там буде краще, але були люди, такі ж відчайдушні, як і я. Тому через тиждень я повернулася додому, де прожила ще 4 дні. Готувала для місцевих солдатів”.

“Однак я швидко зрозуміла, що мій психічний стан погіршується, і мені було байдуже, куди йти. Мені просто довелося тікати. Повинна подякувати волонтерам, які допомогли мені виїхати з міста. Я потрапила у перший автомобіль. Вони повезли нас через поля до Чернівців. Колега та її дочка також поїхали зі мною. Як тільки ми переїхали, щось вибухнуло позаду нас, і вона поклала дочку на підлогу автомобіля біля наших ніг. Вона побоювалася, що якщо вони стріляють у наше авто, постріл через вікно може її вбити. Тому їхали дуже швидко. У нас було написано слово “Волонтери” на передньому капоті машини та білі прапори з боків. Вони дозволили нам проїхати всі контрольні пункти, просто заглянули в автомобіль і побачили, що він повен жінок та дітей. Приїхали до Вінниці вночі, в цей момент тільки почалася повітряна тривога. Ми не могли продовжувати, оскільки всі АЗС були закриті через тривогу, а нам потрібно було заправити автомобіль”.

“До Чернівців ми приїхали о 3:30 ранку. Вони відвели нас у велику кімнату, де на підлозі були розстелені матраци. Показали нам, де ванна кімната і кухня. Коли я прийшла на кухню, я душевно впала. Обійняла собаку і продовжувала плакати. Не вірила, що вийду звідти живою. Все ще боюся, бо не знаю, що буде з моєю родиною. Багато хто мені пише, що добре, що я в безпеці. Я це розумію, але моє серце не на своєму місці”.

“Я була в Чернівцях місяць. Потім поїхала додому на тиждень, але ці тривожні повітряні нальоти мені не давали спокою. Через це у мене були психічні проблеми, тому я приїхала сюди 11 квітня. У нас навіть у Львові вже не було спокійно, доводилося бігти в укриття з кожним сигналом повітряної тривоги”.

“Навіть у Братиславі я не можу звикнути до звуків швидкої допомоги чи потягів. Я все ще відчуваю, що там тривога, або вони збираються бомбити нас. У дитинстві я ходила до психолога, бо щоразу, коли вночі чула літак, панікувала і ховалася під ліжком. Мої батьки не знали чому. Лише психолог пояснив моїй мамі, що існує так звана генна пам’ять. Моя мама пережила бомбардування в Бессарабії, коли їй було 3 роки. Вони з бабусею втікали на три місяці в Краснодарський край перед війною, їздили на каретах, на возах, пішки. З тих пір моя мама дуже боялася літаків, тому що для неї літак означав бомбардування. Психолог мені допоміг, вилікував, я навіть могла літати, не боялася. До 24 лютого все було добре. Потім до мене повернулися всі психічні проблеми, і я знову хочу сховатися під ліжко”.

“Мій двоюрідний брат живе в Новій Каховці. російські війська увійшли до міста вранці 24-го лютого. Вони не можуть евакуюватися, у них немає електрики, води, не працюють магазини та аптеки. Таке життя в окупації. Двоюрідна сестра мого чоловіка з родиною живе в Маріуполі, син ходить у 10 клас. Її свекруха нерухома. Через неї не виїхали з міста, думали, що впораються і з ними нічого поганого не станеться. Та з 13 березня ми з ними не спілкуємося, відсутній зв’язок”.

“Мій чоловік минулого літа сказав, що йому не подобається ситуація, схоже, росіяни збираються напасти на нас. Ми знали півроку, але ніхто, принаймні, ми до цього не готувалися. Нам нікуди йти, ми нікого не знаємо за кордоном, все ж це наша країна, наші будинки. Ми нікому нічого поганого не зробили. Коли я телефоную людям у росію, я змушена їм пояснювати, що у нас немає ні ядерної зброї, ні лабораторій. Якби вони у нас були, ніхто б на нас не нападав. Я все ще вірила, що війни не буде. Все ще вірила, навіть коли по телебаченню показували, що ми оточені військами на всіх кордонах. Такої зради від Білорусі ніхто не очікував”.

“Хочу, щоб це закінчилося якомога швидше, щоб я могла повернутися додому. Не можу уявити, як тут залишитися. Я хочу поїхати додому. Мій колишній однокласник, який зараз живе в Казані, а батьки в Кіровограді, запитав мене, що буде, якби росіяни увійшли до міста? Я навіть думати про це не хочу, не вірю, що щось таке може статися. Я вірю, що ми воїни світла, і ми виграємо цю війну”.

“Я ще не зареєструвалася в іноземній поліції, не маю статусу тимчасового біженця. Нам сказали, що якщо ми будемо подавати заявку офіційно, то й повинні офіційно відмовитися. Працюю вдома, тому навіть не буду просити фінансової допомоги. Мені платять, є люди, які потребують допомоги більше, ніж я. У мене достатньо грошей, щоб купити їжу та все необхідне”.